У середині 80-х років ресурси підприємств, що направляють на соціальний розвиток трудового колективу, становили одну п’яту частину загальної суми фінансових ресурсів, що витрачають на суспільні фонди споживання. Уважалося закономірним, що суспільні фонди споживання, у тому числі децентралізовані його частини у вигляді коштів підприємств на соціальний розвиток трудового колективу, повинні рости швидше, ніж фонд оплати по праці й національний доход. Ставка на випереджальний ріст суспільних фондів споживання порозумівалася необхідністю часткової компенсації низького рівня заробітної плати працівників і підконтрольністю централізованого державного розподілу споживчих благ, а також широкими можливостями для номенклатури за допомогою різних допомог і пільг реалізувати принцип фаворитизму.
Серйозний недолік сформованої практики розподілу матеріальних благ через загальнодержавні фонди споживання складався в сильному державному патерналізмі, що породжував тенденції до зрівняльності, соціальному утриманству й обмеженню мобільності й ініціативності працівників. Однак суспільні фонди споживання при всіх їхніх соціальних витратах заклали економічний фундамент соціальних гарантій, широкої доступності найважливіших соціально значимих благ: дошкільне виховання й утворення, охорона здоров’я, культура, організований відпочинок населення й особливо дітей. Колективні, спільні форми організації надання цих благ і послуг з порівняння із приватною організацією виявляються більше ефективними з погляду використання національного доходу, коли превалює об’єктивний принцип економії від масштабу.
Таким чином, реформируемая російська економіка вимагає адекватного рішення проблем соціально-трудових відносин у рамках соціального партнерства на всіх рівнях державного й муніципального керування в їхньому тісному контакті з об’єднаннями роботодавців. Першочергове завдання - розробка законодавства про соціальне партнерство на федеральному рівні. Перед підприємствами коштує завдання визначення загальної стратегії й тактики вироблення й реалізації соціальних програм, що мають цілком конкретні й стабільні джерела фінансування, передбачені у фінансових планах і програми розвитку, що закладають в інвестиційні проекти й, і вдосконалювання виробництва.