Слід зазначити, що на практиці в Росії широко використалася мотивація колективної участі в досягненні високих результатів задовго до того, як вона була відкрита японським менеджментом, і в цей час рекламується як «ноу-хау» сучасної системи керування.
1. Відповідно до однієї із цих концепцій, фірма реалізує тільки економічні цілі і її соціальна відповідальність зводиться до максимализации оплати праці працівників. Виконуючи цю функцію, бізнес забезпечує зайнятість працівників, а також дивіденди для акціонерів.
Активний прихильник цієї концепції - один із засновників монетаризма Милтон Фридмен, що вважає, що щира роль бізнесу складається у використанні його потенціалу й ресурсів і діяльності, спрямованої на витяг прибутку за умови, що бізнес дотримується правил гри й бере участь у відкритій конкурентній боротьбі, «не прибігаючи до шахрайства й обдурю».
2. Відповідно до іншої концепції, бізнес не повинен обмежуватися економічними цілями, він зобов’язаний ураховувати людські й соціальні аспекти впливу підприємницької діяльності на працівників, споживачів і місцеве співтовариство, а також сприяти рішенню загальнодержавних соціальних завдань. Відповідно до цієї крапки зору, бізнес несе соціальну відповідальність перед своїми працівниками й суспільством. Він покликаний домагатися динамічної рівноваги між економічними й соціальними інтересами й завданнями сучасної організації. Ця концепція відповідає вимогам цивілізованого ринку, социально-ориентированной моделі ринкової економіки.
Традиційно сформована в нашій країні організаційна модель функціонування підприємств у частині рішення соціальних завдань має багато загальних рис із сучасною світовою концепцією соціально-мотиваційного керування фірмою. Однак успішна реалізація цієї концепції припускає наявність об’єктивних передумов ефективного росту національної економіки й рентабельно працюючих підприємств. На жаль, ці умови в нашій країні поки не створені. Економічний, а точніше, системна криза, що переживає Росія, з усією гостротою поставила проблему елементарної виживаності самих підприємств і зробив злободенним питання про долю об’єктів соціального призначення, що перебувають на балансі цих підприємств, а також розробки соціальних програм на макрорівні.