• підвищення ролі господарських договорів і посилення економічної відповідальності за їхнє виконання.
Ця фінансова концепція вимагала законодавчого оформлення прав й обов’язків об’єктів і суб’єктів керування. Значним етапом у розвитку керування підприємствами стало прийняття Закону СРСР «Про державне підприємство (об’єднанні)» 30 червня 1987 р. Основними принципами діяльності визнавалися повний госпрозрахунок і самофінансування. У практику міцно ввійшли дві моделі госпрозрахунку: заснована на нормативному розподілі прибутку й на нормативному розподілі доходу. Нормативи забезпечили встановлення пропорцій розподілу прибутку (доходу) між підприємством і бюджетом, хоча й мали той недолік, що могли щорічно коректуватися й були диференційованими. Рішення про величину нормативів відрахувань від прибутку (доходу) у бюджет приймав вищий орган керування. Таким чином, повний госпрозрахунок продовжував діяти на галузевому рівні.
Нормативний метод розподілу прибутку зіграв позитивну роль, що виразилася в наступному. Заздалегідь установлюючи нормативи, суб’єкти керування не тільки забезпечували відповідність обсягу й структури фінансових ресурсів реальної потреби в них, але й задавали мінімальну границю ефективності їхнього використання, гарантували стабільність у формуванні доходів бюджету. Нормативи регулювали наступні пропорції:
• платежі в бюджет;
• відрахування у фонд виробничого й соціального розвитку й фонд оплати праці підприємства;
• відрахування в централізовані фонди виробничого й соціального розвитку й резерви органів керування;
• відрахування у фонди оплати праці підрозділів підприємств.
У той же час відсутність стратегії розвитку, спрямованої на стимулювання відтворювальних процесів у підприємствах по суті не дозволило реалізувати принцип самофінансування повною мірою. Нормативний метод розподілу прибутку (доходів) був перехідною ланкою від залишкового принципу формування фінансових ресурсів підприємств до системи податків.